"Основне завдання митця — творити"

Роман Мірошниченко

Роман Мірошниченко — талановитий український художник, який народився в Довжанську (Луганська область). Він закінчив Луганський педагогічний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю «Художник з металу» та згодом розпочав діяльність у галузі живопису й графіки. З 2008 року пан Роман певний час працював у школі, а зараз обіймає посаду старшого викладача університету в Дніпрі, де продовжує писати картини.

Кореспондентка: «Що в собі несе російська культура та який вплив на війну в Україні вона має?»

Роман Мірошниченко: «Я маю амбівалентне ставлення до російської культури: безсумнівно, вона не дуже коректно позначається на нас, але її все-таки потрібно розділяти на масову та елітарну. Попри це, слід зауважити, що нині 99% російської культури — це чиста пропаганда. До прикладу, є літератори, які у своїх новостворених памфлетах описують, що України не існує; і найдивніше, що їх досі читають не тільки на росії, а й у нас. На жаль, не всі є свідомими людьми, отож такі автори на цьому наживаються. Однак, звісно, є ті, хто одразу чітко висловили свою антивоєнну позицію.

Також варто сказати, що нині ведеться й інформаційна війна, проте я не можу заявити, що російську культуру потрібно повністю викреслити з нашого життя, бо Російська імперія досить довгий час проіснувала та впливала на Україну. Наприклад, Ілля Юхимович Рєпін — наш краянин, але він викладав у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, де навчив своєї справи багатьох доволі непоганих російських митців.

Попри це, зауважу, що сьогодні неможливо об’єктивно мислити про ефект, який дає російська культура, оскільки після війни на кожного з нас чекають тривалі рефлексії та періоди переосмислення й усвідомлення ситуації».

Кореспондентка: «Як можна виграти культурну війну з Росією?»

Роман Мірошниченко: «Для перемоги нам потрібне нове покоління митців — не лише художників, а й представників мистецтва загалом. Гадаю, що особливий акцент слід зробити на кінематографі, бо саме кіно є синтезом багатьох сфер: тут і театр, і література, і музика.

Хоча я вважаю себе справжнім фанатом нашого українського кінематографа, я пам’ятаю, що ще в 90-х він формував моторошний та темний пласт: у нас майже не було фільмів, які давали б жагу до життя, а була лише рефлексія на те, що ми переживали. Безумовно, потрібно, щоб масове кіно існувало, бо культура не повинна створюватися лише для людей, які її розуміють: вона повинна справляти враження також і на перехожого, який проживає десь у селі, щоб він подивився й сказав: «О, це наше, круто!» А якщо народу щодня впарювати контент з радянщини, то, звісно, він буде думати, що це і є справжній шедевр. Отож для популяризації гарного українського контенту слід робити акцент на сучасних митцях, і лише тоді можна говорити про перемогу.

Якщо казати про письменництво, на мою думку, Андрухович та Жадан — це дві великі персони в сучасній українській літературі. Навіть коли до 2014 року я спілкувався зі знайомими з Росії, вони казали: «Шкода, що у нас (росіян) немає таких письменників». Слід розуміти, що вони читали тексти в російському перекладі, але все одно зазначали, що Андрухович та Жадан справді є потужними літературними постатями, яких можна вважати сучасними класиками. На жаль, сьогодні таких митців небагато, але я маю надію, що згодом їх буде більше, бо саме ці люди нам потрібні.

До того ж не можна забувати, що культура безпосередньо залежить від міцності економіки. Окрім цього, безумовно, для всього повинен бути стимул, і зараз він у нас є, бо, на жаль, в Україні в тренді «правда-кривда»: немає щастя, то нещастя допомагає».

Кореспондентка: «Які теми слід висвітлювати письменникам сьогодні: трагічні та журливі мотиви, чи підбадьорливі й життєрадісні сюжети?»

Роман Мірошниченко: «З історії мистецтв я знаю, що неможливо висвітлювати лише війну: у XX ст. між двома світовими війнами Німеччина мала своїх представників мистецтва та культури. Спочатку вони малювали кровопролиття й розкривали його сутність і наслідки — наприклад Отто Дікс та Ґеорг Ґросс, які зображували калік, покручені тіла й рефлексії на тему війни, оскільки вони особисто були на фронті. Попри це, вже через два-три роки з’являються люди, які починають малювати стандартні побутові сцени, танці та людей, які п’ють абсент.

Справді, якщо зображувати тільки війну, то можна з’їхати з глузду, хоча я як митець не можу абстрагуватися від цієї теми. Загалом у мене завжди було таке амплуа: натуралізм і максимальна відвертість в образах. Однак люди, які зараз пишуть щось світле, нам потрібні, бо вони подають надію, оскільки висвітлення лише чорної сторони — глухий кут. Безумовно, романтизувати зараз нічого, але якщо робота є ліричною та відвертою, то вона повинна мати право на життя. До того ж Шевченко писав і на тему боротьби, і про красу природи — саме так повинно бути».

Кореспондентка: «Якщо Ви продовжуєте творити у цей важкий час, що для Вас є найбільшою мотивацією?»

Роман Мірошниченко: «По-перше, справжній митець не може сидіти склавши руки: таке відбувається тільки в романтизованій літературі та кіно. Для творчої особистості її справа — це жага, а зараз, на жаль, з’явилося багато матеріалу, який мені (звучить жорстоко) імпонує. Я маю цикли про Другу світову війну та епідемії, бо мене цікавить хворобливий бік людства: я хочу зрозуміти, чому люди так вчиняють, чому так трапляється; минають роки, століття, тисячоліття, а все одно ми наступаємо на ті ж самі граблі.

Саме тому, зараз я малюю те, що бачу. До того ж я вирішив працювати над циклом та створювати певну хроніку, допоки війна не скінчиться. Я називаю ці роботи «плакатами» й зображую руїни, загиблих цивільних, загиблих військових, військових в бою, техніку й тваринний світ, який зараз калічиться через знищення орками екосистеми України».

Кореспондентка: «Як світ нині сприймає українську культуру та мистецтво?»

Роман Мірошниченко: «Нарешті, настав час, коли світ звернув увагу на апріорне існування нашої (принаймні сучасної) культури та мистецтва. Наприклад, в Канаді є українська діаспора, яка там плекає нашу культуру. Окрім цього, в Німеччині нещодавно проходила виставка робіт сучасних українських митців, розміщена не в галереї, а на банерах, щоб всі перехожі отримали можливість ознайомитися з нашим мистецтвом. До того ж не можу не згадати наші вагомі досягнення на «Євробаченні».

Саме таким чином світова спільнота звертає увагу на те, що Україна — не просто шматок пострадянщини, а незалежна суверенна держава зі своєю багатою віковою культурою. Також раніше іноземці не могли відрізнити нас від росіян, а сьогодні я радію тому, що ці поняття розділяються червоною лінією. Проте виникає питання: чому для того, щоб нас помітили, потрібно вчинити такий ґвалт? Чому треба потрапити у війну для того, щоб світ дізнався про існування української культури?»

Кореспондентка: «Як Ви ставитеся до громадянської позиції деяких українців, яка полягає в тому, що вони свідомо спілкуються російською мовою і не бажають змінювати це?»

Роман Мірошниченко: «Люди — немов це прислів’я: «Звичка нам дана згори». Коли з 10 людей 8 будуть розмовляти українською чи суржиком (треба принаймні намагатися відходити від російської), то 2 інших теж почнуть спілкуватися українською. Щодо тих, які свідомо не полишають російську мову — Бог їм суддя; головне, щоб наші діти спілкувалися рідною мовою бодай 90% часу. Загалом із мовним питанням відбувається еволюція, яка, безперечно, не є швидким процесом. Проведу паралель: мій дід воював, мій батько воював, я воював, наші діти теж будуть воювати, а вже їхні онуки стануть представниками новітньої культури.

До того ж завжди є люди, яким постійно щось не подобається. Здебільшого я зараз російськомовний, бо я походжу зі Сходу — з прикордонного містечка Луганської області: щоб дійти до росії, треба пройти 500 метрів, але різниця завжди була колосальною, бо наша російська виступала суржиком з українським відтінком. Отже, рано чи пізно люди збагнуть, що офіційна мова рф — це не вигідно і не комільфо».

Кореспондентка: «Чи є потреба в українізації східних та південних регіонів України? Якщо так, яких заходів слід вжити для цього?»

Роман Мірошниченко: «Коли війна закінчиться, проведення українізації населення цих територій небуде актуальним, оскільки слід зробити так, щоб вони заздрили людям, які живуть в інших областях України. Якщо вони побачать, що в інших регіонах гарно, добре, затишно, то одразу будуть думати, як стати частиною цього життя. До того ж для створення таких умов треба запускати бізнес та плідно працювати. Попри це, примусова українізація — також дієвий метод, але чим ми будемо відрізнятися від москалів?»

Кореспондентка: «Розкажіть цікаву історію зі свого життя, яка пов’язана з Вашою діяльністю».

Роман Мірошниченко: «До 2014 року у мене була виставка під назвою «Натуральна історія». Всі роботи були червоно-чорні, як прапор ОУН-УПА, і це не дуже сподобалося глядачам, тому вони вчинили маленький шкандаль: на мене хтось «накатав маляву», в мою студію прийшли хлопці-ополченці зі зброєю, щось забрали та почали випитувати, хто я такий. Як на біду, у мене був щоденник, де я робив нариси та який я використовував як телефонну книгу. Незадовго до цього мої друзі добровільно вступили до батальйону «Азов», щоб обороняти Україну, і в моєму зошиті склалася така картина: такий-то (ім’я) — «Азов», щоб не сплутати з іншими контактами. Отож у мене було передчуття, що треба тікати. На щастя, я мав тривожний рюкзак, тому швидко зібрався та поїхав до Харкова, а звідти — до Дніпра, де з 2014 року я живу й працюю». 

Кореспондентка: «Ви маєте знайомих у лавах Збройних Сил України?»

Роман Мірошниченко: «Так, звісно, навіть не одного. Я маю друга Богдана, який для мене є великою людиною, бо він завжди був свідомим. Спочатку Богдан вчився на інженера-електрика, а потім ще й істориком став, проте коли була перша хвиля мобілізації, він пішов в "Азов" та мужньо відстоював кордони України, оскільки саме такі достойні хлопці захищають нашу державу.

Зауважу, що Богдан завжди мало розповідав про події на фронті. Відверто кажучи, я високо ціную те, що йому ніколи не була притаманна бравада, бо в мене є знайомі, які одягають форму та гадають, що вони лицарі, й розповідають про себе поеми. А Богдан —  українець на всю голову: це не шароварщина, це — Людина, яка знала, що по-іншому просто неможливо жити. Навіть коли його переслідували, він не відмовився від своєї позиції: переховувався, добрався до Києва (попри закриті кордони в 2014), де комплектувався батальйон, та поїхав на кордон воювати.

На щастя, згодом все склалося добре: він вижив та нині є ветераном війни; проте щойно почалася активна фаза, він знову туди пішов, і я молюся, щоб мій друг повернувся додому живим. Також не втомлюся повторювати, що Богдан — велика людина, і таких особистостей зараз з’являється все більше й більше».

Кореспондентка: «Який вигляд матиме майбутнє української культури після війни?»

Роман Мірошниченко: «Я не люблю прогнозувати, проте мені здається, що сьогодні ми отримали величезний та потужний шанс для того, щоб Україна розкрилася, але важливо правильно скористатися цим моментом. Також нині ми проживаємо величну мить, коли наша країна може стати не лише культурною, а навіть домінантною світовою державою.

Проте що б там не казали про московію, не слід забувати, що це велика й страшна країна, яка є найбільшою у світі. Безумовно, вони мають корупційну армію, але вона численна, і зламати їх нелегко. Попри це, якщо ми подолаємо цю загрозу, то нас усі вважатимуть переможцями; а переможців не судять — з переможців всі беруть приклад. Отже, наше головне завдання — виграти цю війну, а далі перспективи стовідсотково будуть прекрасними, бо я вважаю, що можливості у нас геніальні, треба лише не втратити шанс на зльоті.

До речі, я дуже люблю Солженіцина, а він казав, що головна мета будь-якої справи — завершити її, бо навіть на фінішній прямій з легкістю можна зламати та зруйнувати глобальну річ: недокрутити гвинтик, зробити зайвий мазок пензлем — і вся робота марна. Отож я вірю, що нам залишився ще один крок, і тоді все буде добре».

Кореспондентка: «Які поради Ви хотіли б дати іншим митцям? Як не здатися та не скласти руки?»

Роман Мірошниченко: «Своїм студентам я постійно кажу: «Навіть якщо тобою заволоділи депресія та апатія, слід якнайшвидше виходити з цього стану, бо основне завдання митця — творити». Важливо пам’ятати, що чекаючи на вдалий момент, шанс і вільну хвилину, людина зникає й згодом знівелюється як творча особистість. Безумовно, зараз ми «живемо» на емоційних гойдалках: вранці — переповненість оптимізмом, бо на телебаченні показали, що наші хлопці відвоювали певну територію або об’єкт; а ввечері кажуть, що вони відступили на 20 кілометрів і з’являються сумні думки. Отож взяти себе в руки й почати щось створювати — це демонстрація сталевої сили волі. 

Окрім цього, зараз потрібно фіксувати все, що відбувається у нас в душі, але цим слід займатися саме ліричним людям, бо фіксатори-хронікери занотовують свій бік ситуації. Слід пам’ятати, що сьогодні ми маємо вдосталь матеріалу, тому потрібно постійно працювати, бо тоді кількість перейде в якість, а якісна продукція стає вічною. Важливо також розуміти, що в такій ситуації слід робити саме те, що не подобається, оскільки це може стати звичкою; а коли щось стає звичкою, то вмикається механічна робота».

Кореспондентка: Божик Марина

Редакторка: Ольга Науменко